Колись війна стане спогадом, а зараз…

Прочитала пост про те як змінюється життя людей в реаліях сьогодення. Напруга, тривога, страх за своє життя і рідних, принесли кардинальні зміни . Усвідомлення, що матеріальні речі, не такі вже й значущі, бо в 1 момент можуть перетворитись на попіл. Про те що голос в телефоні «Все норм»- дає комусь  сили прожити сьогоднішній день і знову чекати ранкового дзвінка.

До війни ми концентрувались на відкладанні грошей, обмеженні себе в чомусь заради матеріальної цілі. І це було норм, для того часу. На сьогодні зростає значущість родинних обіймів, поїздок, подорожей до близьких. Бо є розуміння, що «завтра» може не бути.

Відбувається трансформація. Я змінила світогляд.  Зараз, ніби «прокинулась», переглянула свої цінності. Мій патріотизм збільшився врази. Раніше він був помітним і це виглядало «ОК» – достатньо. А ні, війна оголила нерви, як струни. І тепер багато речей стали принциповими.

 Гостро переживаю за перемогу, за життя знайоминих воїнів та й тих кого не знаю. Більше хочеться бути серед людей і допомагати чим можу. Хочеться святкувати перемогу, мир, на нашій даній Богом землі. Наповнитись спокоєм. Радіти поверненню живих наших воїнів, які безстрашно стримували жорстокого ворога.

Не чути повітряних тривог. Нічних сирен. Не шукати новин де сьогодні бомбануло.

Бути зібраними. Я, ми, ніколи вже не будемо такими, як були до війни. Станемо іншими, серйознішими, старшими. Певно запасатимемось більше. Стратегічно дивитимемось в майбутнє. Не тільки своє, а й наших дітей та внуків.

Бо турбота про те якою залишимо Україну своїм наступникам, керує нашим сьогоденням. Війна показала, що ми є дружніми, щирими, ділились продуктами і дахом над головою. Ми хороший тил нашим воїнам, які там на передовій стоять. По домашньому готувати – вкладаючи всю любов і тепло у вареники, тушонки… Виділяти час щоб наплести маскувальних сіток. Час нічний для гарячої молитви за воїнів, щоб Бог беріг від куль, гранат, поранень.  Я сама мама сина і доньки, тому приєднуюсь до почуттів і переживань усіх мам.

Кожен і кожна робить, що може для нашої перемоги. І це важливо, хтось шиє форму, термобілизну. Хтось готує, купує і відвозить ліки па передову. Лікує поранених, гасить пожежу. Стріляє по ворогу. Хтось вивозить машинами людей. Хтось донатить гроші, виходить на роботу щоб економіка жила і Україна мала фінансові сили. Хтось сидить у підвалі і вірить, що наші хлопці переможуть, а ті в свою чергу мають силу задля кого стояти на передовій.

Хтось складає умови переговорів з іншими країнами. Хтось об’єднується в марафони новин 1 на всіх. Хтось збирає історії для звернень президента до урядів різних країн світу. Хтось заспокоює розказує, що з ним внутрішньо відбувається під час війни і яка стадія далі буде.

Хтось працює з людьми,  які залишились без дому, розгублені, не знають, що робити. Збирає групи підтримки. Постить вправи, як вийти з ступору і не впасти в ПТСР.  Дає відчуття заземленості іншим, адже важливо вижити.

Хтось ремонтує світло, комунікації, бо в підвалах сидять люди і їм треба. Хтось пече і безкоштовно роздає хліб. Пригощає солдат кавою, піцою. Безкоштовно підвозить. КОЖЕН ДОКЛАДАЄ ЗУСИЛЛЯ. Пишаюсь нами і тим що я є українкою.

Лисевич Марія.

Коментарі закриті.