Вперше за час війни переглянула й почила стрічку Facebook. Подумала, що я сильно змінилась … Особливо, за останні 3 роки. Чим далі від теперішнього, тим інша я.
Сьогодення – теми підтримки військових, волонтерство, телефони довіри і психологічної підтримки для рідних наших захисників.
Етап до цього –моя робота, задоволення, спокій, рівновага, така бажана стабільність.
І коли спустилась нижче – трохи під загрузилась. Ролики, поради, мотиватори мовою агресора.
З початку війни я не дивлюсь російські фільми, не читаю книги. А іноземні чекаю коли перекладуть. Мої вподобання лише нашою рідною мовою.
Заразу, стало бридко й не приємно, від тої лояльності до російського контенту і нав’язаного відчуття меншовартості, які плавно заходити в побут.
Навіть, в професійному середовищі була ілюзія: «там за бугром психологи більше займаються, практикують… Їх наукові роботи сильніші…» Навіть, нашу професійну літературу ніхто не додумався перекласти на українську мову: «Навіщо? І так кожен знає маскальську… І так піде…ЇЇ ж всі знають…»
З задоволенням викинула все вороже – полегшила стрічку. Краще менше, але по суті, і без маскалів. Свідомо обираю український контент. Бо хто як не ми можемо допомогти своїм. Свій до свого про своє – золоте правило виживання. Не тільки в час війни.
Кожен з нас не маленький гвинтик, а людина від якої залежить багато. Сьогодення, теж. Тож давайте будемо свідомими того хто ми. Що роблю, особисто? Що залежить від мене? На що я впливаю? І в якій країні хочу жити? (Від банального, свинити чи в чистоті бути)
Відповідальність за своє життя – це зріла позиція дорослої людини. Яка знає вартість того що робить.
Марія Лисевич
Коментарі закриті.